3) узгодження проекту з зацікавленими установами і організаціями, з органами юстиції. Для цього проект розсилався усім організаціям (в тому числі – профспілковим і громадським). Встановлювався в 1921 р. 3-денний строк для узгодження проекту і отримання висновку НКЮ. Однак скоро на практиці, а в 1925 р. було закріплено і законодавчо, що для цього встановлювався строк в 1 місяць. Особливим видом узгодження було отримання висновку відділу законодавчих пропозицій і кодифікації НКЮ. Нерідко при цьому НКЮ доопрацьовував проект, узгоджував з діючим законодавством і редагував. Свій висновок і відредагований проект кодвідділ направляв установі, яка підготувала проект, а копію цих документів – Раднаркому УСРР. Фактично в ході всіх кодифікаційних робіт діяло правило – вказівки НКЮ у відношенні форми проектів і постанов, їх кодифікаційного узгодження і термінології обов’язкові для всіх відомств. Доробка проекту згідно з отриманими зауваженнями проходила у відомстві – створювачі законопроекту;
4) внесення проекту кодифікованого акту в законодавчі органи. Передбачалось постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 19.10.1921 р. “Про порядок проходження декретів”, що окремі наркомати вносять проекти постанов у ВУЦВК лише пісяля попереднього їх обговорення в РНК УСРР. Відомство – ініціатор офіційно направляло проект кодифікаційного акту в Управління справами РНК. Це означало “внесення проекту в законодавчі органи”, реалізація відомством права законодавчої ініціативи. Були зафіксовані такі вимоги до проектів в кодифікаційних актів: 1) повинні вноситись на затвердження разом з проектами постанов про введення їх в дію; 2) в проекті останніх пропонувалось вказувати всі законодавчі положення, що відмінялись чи змінювались; 3) до проекту повинна додаватись пояснююча записка; 4) а також письмові висновки й відгуки всіх зацікавлених відомств зі вказівкою точного формування розходжень з проектом, що вноситься, а також всі інші необхідні документи;
5) доробка і узгодження проекту в спеціальних підрозділах при РНК УСРР. Він проходив суттєву доробку в спеціально утворених для цього при РНК УСРР підрозділах (наприклад, Комісія по розгляду законодавчих пропозицій);
6) затвердження проекту Раднаркомом УСРР. Деякі з перших кодифікаційних актів одразу ж після внесення в законодавчі органи розглядались на засіданнях РНК УСРР без їх попередньої комісійної обробки. Однак в цілому в 20-ті рр. склалось правило, що на утвердження РНК УСРР поступав проект, вже розглянутий допоміжним органом, відредагований і завізований редактором – консультантом; слід відмітити, що РНК УСРР, як правило, не вносив в проект серйозних змін, а в деяких випадках міг повернути проект відомству чи своєму допоміжному органу для доробки;
7) затвердження проекту ВУЦВК. Затверджений РНК проект поступав на розгляд Президії ВУЦВК, який після колегіального обговорення або затверджував проект і вводив його в дію від імені ВУЦВК і РНК УСРР, або приймав рішення про внесення його на розгляд сесії. Якщо Президія визнавала необхідним частково або повністю змінити проект, то повертав проект акту в РНК УСРР для відповідної переробки. При розгляді на сесії ВУЦВК проводились спеціальні доповіді. Після дебатів по доповіді створювались комісії сесії для розгляду і редагування проектів. По докладу останньої сесія приймала остаточне рішення. На сесії відбувалось і остаточне затвердження кодифікаційного акту, в порядку виключення вже введених в дію Президією ВУЦВК. ВУЦВК і його Президія були останньою інстанцією в питаннях затвердження кодексів. Виключенням явилось лише прийняття КЗпП 1922 р., який був введений в дію постановою ВУЦВК на території України одночасно з введенням його в РСФРР;
8) обнародування акту. Кодифікаційні акти друкувались в Зібранні Узаконень та інших офіційних джерелах, а також виходили окремими виданнями. Опублікуванням акту завершувався кодифікаційний процес. Згідно з постановою ВУЦВК від 22.02.1921 р. “Про час вступу в законну силу” кодифікаційні акти вступали в силу з моменту, прямо вказаного в постанові про введення їх в дію.
Факультативною стадією було обговорення законопроекту суспільством і спеціалістами. Так, 2-а сесія ВУЦВК ІХ скликання відклала до наступної сесії остаточне затвердження шлюбно-сімейного кодексу для широкого обговорення. Вищі органи держави, окремі відомства рекомендували форми обговорення, порядок і строки врахування зауважень і т.д.
Згідно з постановою “Про порядок зміни кодексів” останні могли змінюватись тільки сесіями ВУЦВК. Президії ВУЦВК у виключних випадках було надано право вносити в утверджені ВУЦВК кодекси доповнення, зміни, поправки, але з умовою їх наступного затвердження на сесії ВУЦВК. РНК не надавалось право хоч би тимчасово змінювати чи доповнювати кодекси1.
Розділ 2. Кодифікація цивільного права і суміжних галузей
2.1 Цивільний кодекс УСРР 1922 року. Кодифікація земельного права
Цивільне право було тією галуззю права, яка в першу чергу забезпечувала проведення нової економічної політики. Тому кодифікація цивільного права розпочалася відразу ж після проголошення курсу на неп, у 1921 році. На основі Цивільного кодексу РРФСР і в повній відповідності з його принципами Наркомюст УСРР створив проект Цивільного кодексу УСРР, який являв собою повну рецепцію (прийняття) Цивільного кодексу РРФСР. ВУЦВК постановою від 10 грудня 1922 року ввів у дію Цивільний кодекс УСРР з 1 лютого 1923 року.
Оскільки Цивільний кодекс УСРР був побудований на основі і в повній відповідності з ЦК РРФСР, він сприйняв також систему останнього. Складався з 4 частин і 435 статей. В загальній частині визначалися основні засади, суб’єкти і об’єкти прав, правочини і позовна давність. У розділі “Речове право” викладалися норми, які регулювали право власності, право забудови і заклад майна. Розділ “Зобов’язальне право”, крім загальних положень, містив норми, що стосувалися зобов’язань, які виникають з договорів майнового найму, купівлі-продажу, міни, позики, підряду, поручительства, доручення і довіреності, товариства (простого, повного, товариства на вірі, товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерного (пайового) товариства), страхування та зобов’язань, що виникають внаслідок безпідставного збагачення і внаслідок заподіяння іншому шкоди. Останній розділ присвячувався спадковому праву.
Стаття 1 Цивільного кодексу зазначала, що “цивільні права захищаються законом, за винятком того, коли вони здійснюються всупереч їх соціально-господарського призначення”, що давало судам значний простір тлумачення закону. Принципу законності протиставлявся принцип доцільності, що не могло не привести до правового нігілізму. Законодавець всіляко підкреслював, що майнові права приватних осіб (як фізичних, так і юридичних) є поступкою, що підпорядковується загальній ідеї про пануючу роль соціалістичної власності.
Демократичний характер мала ст. 4, котра характеризувала цивільну правоздатність, що надавалась всім громадянам, не обмеженим судом у правах. Стать, раса, національність, віросповідання, походження не впливали на обсяг цивільної правоздатності. Кожному громадянину республіки надавалися права вільного пересування, обрання незаборонених законом занять і професій, придбання та відчуження в рамках закону майна, укладання угод і створення промислових і торговельних підприємств при дотриманні норм, що стосувалися відання цих підприємств. У той же час ЦК декларував класовий підхід у регулюванні майнових відносин. Що стосується спорів про право цивільне, то вони розв’язувалися в судовому порядку. Дише майнові спори між органами держави вирішувалися в особливому порядку, який встановлювався спеціальними постановами1.
Розділялась власність: державна (націоналізована і муніципалізована); кооперативна; приватна. Перевага надавалася державній власності. Так, земля, надра, ліси, води, залізниці загального користування проголошувалися виключно власністю держави. Об’єкти державної власності повністю вилучалися з цивільного обігу. Державні підприємства і установи мали право стягнути незаконно відчужене майно, що їм належало, не лише від несумлінного, а й від сумлінного набувача.
ЦК надавав законно існуючим кооперативним організаціям право мати у власності підприємства незалежно від числа зайнятих на них робітників.
Згідно ст. 54 ЦК, предметом приватної власності могли бути націоналізовані будівлі, підприємства промисловості, торгівлі, що мають найманих працівників не більше передбаченої особливими законами кількості, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета та іноземна валюта; предмет хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та всіляке невилучене з приватного обороту майно. Приватна власність допускалася лише в точно визначених межах за неодмінної умови дотримання приватним власником законів України. Вона мала 3 форми: одноособова власність фізичних осіб; власність декількох осіб, які не складають об’єднання (загальна власність); власність приватних юридичних осіб.
Дозвіл і закріплення різних форм власності вимагали певної свободи договору, яка й встановлювалася ст. ст. 26-43 ЦК (“Правочини”) і спеціальним розділом “Зобов’язальне право” (ст. 106-415). Найважливішим завданням ЦК у галузі зобов’язального права було закріплення позицій держави і державних підприємств в обороті, надання їм істотних переваг і гарантій при укладанні угод (ст. 30 ЦК). Ця стаття була “однією з найбільш бойових статей”, “за якою держава може розірвати явно невигідний для неї договір”1. Проголошувала: “правомочність є недійсною, коли договір укладений з метою, що суперечить законові, або в обхід закону, а також коли він спрямований на очевидну шкоду для держави”. На користь держави віддавалися безплатно всі поліпшення зроблені орендарем. Кодекс забезпечував підвищену охорону інтересів замовника в договорі підряду, якщо замовником була держава. ЦК встановив, що зобов’язання виникають з договорів, інших законних підстав, підстави їх припинення, визначав різні види договорів, загальні і конкретні вимоги до кожного з них тощо. Так, ст. 33 визнавала недійсним будь-який договір, якщо він укладався однією зі сторін під впливом “крайньої нужди” і на невигідних для неї умовах. Ініціатива розірвання такого договору могла виходити не тільки від зацікавленої сторони, а й від державних органів і громадських організацій. Очевидною була соціальна спрямованість цієї норми. Однією з особливостей зобов’язального права було застосування статей Кримінального кодексу за порушення цивільних договірних відносин.
В останньому розділі ЦК містилися норми спадкового права, допускалося спадкування за законом і за заповітом. Але якщо загальна вартість спадкового майна перевищувала 10 тис. крб., то проводились поділ або ліквідація спадкового майна в частині, що перевищувала вартість спадкоємства, на користь заінтересованих органів держави. Вказувались й інші обмеження. Так, було обмежено коло осіб, котрі могли спадкувати за законом.
Звичайно, ЦК УСРР 1922 року не міг передбачити всієї сукупності цивільно-правових відносин, які виникали при впровадженні непу в життя. Ряд важливих нормативних актів були прийняті в наступні роки. Але цей кодекс став все ж таки значним досягненням тогочасного права. Слід особливо відмітити розвинутість договірного права.
